[ad_1]
Анастасія — майстер-бровіст, яка працювала у Слов’янську. З початком війни вона разом зі своїм хлопцем повернулися до родичів у селище Сидорове, що у Святогірській громаді. Війна здавалася далекою, але в якийсь момент вони почули гул літаків у небі. Просидівши декілька тижнів у підвалі, Настя з мамою та молодшим братом вирішили виїжджати. Спочатку поїхали на захід України, а згодом — у Чехію, щоб працювати і мати можливість допомогти татові та бабусі з дідусем, які і досі перебувають на Донеччині.
Ця історія — одна з мільйона схожих історій українських жінок, які виїхали за кордон, рятуючи себе та близьких від війни, яка нахабно і жорстоко увірвалася у життя кожного з нас. Історія вибору, сили і усвідомлення сили української нації.
***
Настя народилася і жила у селищі Сидорове. Там вона жила і навчалася. Там жили її батьки. Туди вона поїхала зі Слов’янська, коли почула новину про початок широкомасштабного вторгнення росії.
Анастасія працювала майстром-бровістом у Слов’янську. Паралельно була адміністратором в одній з піцерій міста. 23 лютого вона закінчила свій перший масштабний курс по бровах і майже о 12 ночі написала пост в інстаграмі про те, як вона рада своєму життю і вдячна світові за те, що все складається так, як потрібно. Рано вранці вона прокинулась через те, що її хлопець не спав.
“Вставай, почалося”.
Дівчина до останнього не вірила у те, що почалася війна. Але хлопець настояв на тому, щоб вона зателефонувала на роботу і попередила, що не вийде. Через певний час вони почули перші вибухи — обстріляли Краматорський аеродром. У той же день їм зателефонували друзі і запропонували виїхати в село. Сім’я погодилася.
Перед тим, як поїхати до рідних, хлопець Насті заїхав закупитися. У Слов’янську було людяно, стояли черги на заправки, до банкоматів та в аптеки. Анастасія трохи іронічно поставилася до серйозних намірів чоловіка — він закупив їжу, свічки, сіль і все для того, щоб мати змогу не виїжджати найближчим часом у магазини.
Вони поїхали у Сидорове.
У селищі на той момент було доволі спокійно. Навіть батьки не повірили у те, що почалася велика війна, але дітей прийняли. Перший місяць життя у селі взагалі було таким, наче нічого не відбувається. Але вже у квітні почалися перші вибухи поруч. Було чутно бої в Лимані і Святогірську. Над селищем літали російські літаки. Після того, як сім’я декілька тижнів мусила сидіти у підвалі, Настя з мамою вирішили забирати молодшого брата і виїжджати на захід України.
Вони домовились на одну дату, але дорогою до магазину побачили черговий обстріл і зібралися одним днем. Їх довезли до залізничного вокзалу Краматорська. Вони встигнули застрибнути в останній вагон і майже не попрощалися з рідними. Коли поїзд від’їжджав, волонтери махали йому вслід, а напис “Вокзал” впевнено віддалявся у вікні. Сім’ї пощастило, у них в купе було по три людини на сидінні. У наступному поїзді вагони вже були переповнені.
Наступного дня на цей вокзал прилетіли російські ракети, забравши з собою більше 50 життів. Саме у цей день мала виїжджати Настя, але доля вирішила інакше.
“Після всіх цих ситуацій я реально можу сказати, що Бог існує”.
***
Спочатку Настя з мамою і братом приїхали у селище не заході України. Там люди поставилися до них з великою турботою і любов’ю. Їм несли речі, продукти, власну консервацію. Це розчулювало до сліз. Сім’я намагалася запропонувати свою допомогу на полі чи в городі, але у більшості їм відмовляли. Кошти, які вони отримували від держави, як переселенці, допомогли їм вижити. Але в певний момент жінки вирішили, що треба рухатись далі. У Сидоровому під вогнем залишалася їхня сім’я. І єдине, чим їм тоді можна було допомогти — скинути грошей, щоб було за що купити їжу чи необхідні засоби гігієни. Треба було шукати роботу.
Мама Анастасії колись працювала на одному заводі в Чехії. Вони дізналися, чи є там можливість знову попрацювати. Знайомі відповіли ствердно і сім’я вирушила за кордон.
За весь час дороги заплатити довелося лише за квитки до Львова. Вже там їх зустріли волонтери і безкоштовно посадили на автобус до Польщі. Для переселенців організували всі умови, щоб було комфортно — їжа, засоби гігієни, можливість покупатися. На кордонах було багато людей, але всім приділяли увагу. З собою в подальшу дорогу дали бутербродів, воду і солодощі. З Польщі їх мали посадити на безкоштовний потяг до Чехії.
У Польщі їх знову зустріли волонтери, при чому з різних країн — там були американці, німці, поляки. Для людей організували всі умови, щоб їм було комфортно. Чай/кава, гарячі страви, аніматори для дітей.
“Ми з мамою просто ревіли. Це було так зворушливо. Ба це не просто президент країни вирішив організувати допомогу, це звичайні люди. Вони приїхали і готують для українців, які вимушені переїхати в іншу країну. І ми побачили те, що показували в новинах. Те, що нас підтримує весь світ — це не просто слова”
У Польщі їх привезли до тимчасового шелтера для біженців. Це колись був великий торговельний центр, який адаптували під потреби людей. Кожному переселенцю виділяли розкладушку, заправляли її чистою білизною. У доступі для переселенців були туалет з душем, засоби гігієни, постійно була якась їжа. Настя з мамою і братом мусили прожити там три дні. Жінки пропонували свою допомогу волонтерам (наприклад, хотіли міняти постіль), але для цього потрібно було пробути в шелтері декілька тижнів. Волонтерити можна було тим, хто жив там довго.
У Польському шелтері жінки потрапили на День матері. Тоді поляки закупили квіти і подарунки для жінок-мам. Вони вітали усіх. Настя викликалася допомагати одній полячці і також дарувала жінкам квіти. За цей час вона спробувала пояснити волонтерці, наскільки важливо і цінно для усіх українців те, що робить Польща для переселенців.
У День, коли треба було їхати, сім’ю знову зустріли україномовні волонтери і провели на необхідний поїзд до Чехії.
***
У Чехії Настя з мамою вже знали, куди вони їдуть. Там вони отримали біженські документи, але не стали оформлювати виплати і безкоштовне житло. Вони одразу знали, що будуть працювати.
Вони жили у знайомої жінки. У кімнаті ночували сім жінок і маленький брат Насті був восьмим.
Буквально на другий день у Чехії вони вже почали працювати на заводі. Одночасно з важкою фізичною роботою Анастасія думала про те, як розпочати займатися своєю справою, тим паче, що все необхідне для бровіста вона привезла із собою з України.
Вона почала писати в різні салони. На щастя, на її прохання швидко відгукнулася одна з власниць салону. Це була українка, яка вже багато років жила у Чехії. Вона захотіла допомогти переселенці, тому запропонувала безкоштовно користуватися приміщенням протягом місяця. Швидко Анастасія почала шукати клієнток. Вона відпрацьовувала зміну на заводі і йшла працювати над красою дівчаток. У більшості випадків всі її клієнтки — це українки.
Зараз Анастасія облаштувалася у Чехії і активно займається своєю улюбленою справою — робить брови жінкам. Вона припинила працювати на заводі і має змогу допомагати рідним у селі, які досі залишаються у небезпеці.
Спершу шукати клієнтів було дуже важко. Відчуття провини вижившого часто переслідує українців, які виїхали у безпечне місце. Але Настя взяла себе в руки і приступила до роботи.
Настя розповіла, що більшість часу, коли йшли активні бойові дії, сім’я сиділа в підвалі. Настя з мамою намагалися їх вивезти — знаходили машини, дізнавалися про усі можливості евакуації, але рідні стояли на своєму.
У селі залишилося приблизно 50-70 людей. Їм привозять гуманітарну допомогу, не забувають про них. При цьому, дівчина говорить, що відчуває провину перед військовими, які змушені відволікатися на цивільних, які вирішили залишитись. Вплинути на рішення рідних вона не може. Тому просто змирилася з цим і робить усе, що в її силах для допомоги.
“Я розумію, що вони не мусять там лишатися. Перш за все вони ризикують своїм життям. По-друге, вони заважають військовим. Їх попросили виїхати і наша держава зробила все, щоб їх вивезти. Всім важко. І те, що ти будеш жити в поганих умовах — це не біда”.
Зв’язку майже не було. Для жінок це стало справжнім випробуванням. Вони у вайбері мають групу, в якій сусіди, або інші люди писали про те, що відбувається у селі. Настя розповідає, що це справжній жах, прокидатися зранку і заходити у групу, щоб прочитати повідомлення, адже там публікували інформацію про розбиті будинки та вбитих людей.
Сусідського будинку вже немає, туди було пряме потрапляння російського снаряду. Сусідів вбило осколками, коли ті вийшли покурити. Подружку бабусі вбило, коли та вийшла копати на город. Собаку Насті вбило осколком. І це все не просто історії від когось. Це реалії однієї сім’ї.
“Ми відкриваємо вайбер вранці і читаємо: “Загинув той”. І кожен ранок, коли ти прокидаєшся, боїшся брати телефон в руки. Тобі страшно відкрити той вайбер, бо ти знаєш, що пишуть в тій групі. Ти відкриваєш трясущимися руками і дивишся, хто ж в цей раз… І кожен раз твої близькі можуть опинитися там”.
Декілька разів Настя мала змогу скинути гроші через знайомих, які у Слов’янську їх зняли готівкою і привезли продукти у село.
Анастасія мріє повернутися в Україні і будувати своє життя саме тут. Але допоки триває війна, її головна мета — забезпечити себе і своїх рідних, щоб мати змогу розвиватися у майбутньому. Дівчина впевнена, як тільки оголосять про закінчення війни, вона просто не зможе залишатися в Чехії і одразу повернеться до своєї країни.
“Дуже важливе об’єднання українців. Ми розуміємо, що зараз немає чужого горя, що ми всі один за одного”
[ad_2]
Источник: 0372.ua